Ткаліч Наталія
25.08.2021
Я, Ткаліч Наталія Іванівна, 1960 року народження. Народилась та проживаю в селі Поділ Срібнянського району Чернігівської області. 14 липня 2011 року я потрапила в ДТП. Мене шпиталізували до Срібнянської районної лікарні, зробили рентген поламаної ноги. Лікар сказав мені, що там консолідуючий багатоуламковий перелом великої та малої гомілкових кісток на правій нозі дуже складний, і робити операцію краще в ортопедичному відділенні Чернігівської обласної лікарні. Там, в районній лікарні, мені наклали гіпс, полежала я на витяжці і через три дні повезли мене в обласну лікарню. В Чернігові я лежала на витяжці, впродовж двох тижнів залічували зсадини та рани, поки мені не зробили операцію. Операцію робив хірург Павленко Владислав Григорович, поставили мені дві пластини, через десять днів зняли шви і виписали додому. Та вже дома у мене починає підпухати, червоніти нога, в ній починаються запальні процеси, починається гіперемія шкіри, піднімається температура. Ми їдемо в районну лікарню, де знову роблю рентгенівський знімок. Лікарі говорять, що почалося відторгнення металевих пластин, бо я алергетик і взагалі багато що залежить від особливостей організму. Мене відправляють знову в Чернігівську обласну лікарню. Почали мені промивати ногу, бо почали відкриватися свищі, все це трохи залічили і відправили додому. Павленко Владислав Григорович сказав, що поки пластини видаляти не буде, бо півроку краще не чіпати цих кісток, щоб ще більше не травмувати їх.
От я знову вдома. Сім свищів то відкриваються, то зникають. Поїхала я знову до Павленка через декілька місяців, на початку 2012 року. Він зробив операцію, видалив мені одну пластину. Стало трохи легше, я потихеньку почала ходити без милиць, але свищі все одно то з’являлись, то зникали. У лютому 2013 року Павленко Владислав Григорович видалив мені і другу пластину, але краще не стало. Ходити без костилів я не могла, свищі не зникли, піднімалась температура до 40°С і дуже рідко опускалась нижче 37°С, повернувся сильний біль. Знову їду в обласну лікарню, та нічого конкретного там не кажуть. Прокапують, щоб стабілізувати роботу серця. Падає гемоглобін, імунітет ослаблений, погані аналізи. Як лікувати далі ногу вже не знають. Ще оперувати? Мені взагалі дуже важко переносити спинальний наркоз і щоразу після операцій близько тижня почувала себе дуже погано, а перед операціями було страшно чи взагалі прокинусь. Повертаюсь знову додому.
Через місяць починається нестерпний біль в районі перелому. Для того, щоб хоч трішки поспати колють знеболюючі. Хірург з районної лікарні сказав, що якщо не відрізати ногу, то може все закінчиться плачевно і скоро. Постійна температура була через остеомієліт і сепсис, що вже почався, а про ампутацію Чернігівські лікарі думали, та не говорили, бо не хотіли мене лякати. Без ноги подальшого життя я не уявляла. А ще цей лікар порадив шукати допомоги у київських медичних закладах, які специфікуються на кістково-гнійній хірургії.
Після годин пошуків адрес та контактних телефонів таких закладів в Інтернеті, а потім дзвінків до них, на що тільки не натикались. Були і приватні клініки, де пропонували вилікувати остеомієліт за допомогою гомеопатії і без оперативного втручання, і кабінети нетрадиційної медицини, а там, де реально можна було отримати допомогу треба їхати особисто і не факт, що попадеш на прийом в той день, а пересуватися могла вже тільки на кріслі-каталці. Коли ми зателефонували до приймальні Київської міської клінічної лікарні №3, що на Петра Запорожця, 26, то вже там дізнались номер телефону відділення кістково-гнійній хірургії. Коли ми зателефонували в це відділення, нам відповіли ,що краще передзвонити з цими питаннями через 2 години і задати їх особисто хірургу, завідуючому цим відділенням, бо він саме був на операції. Ми так і зробили. Розмовляв з Литвиненком Олександром Михайловичем мій син, вони домовилися, що син привезе в найближчий консультаційний день мою історію хвороби, виписки, а найголовніше найсвіжіші рентген - знімки, а після консультації прийме рішення про подальше лікування (це був оптимальний варіант, бо живемо за 200 км від Києва, а їздити безрезультатно туди-сюди не мала сил і змоги).
Коли син приїхав забирати знімки, то я була в дуже поганому стані, вже тиждень без перерв на знеболюючих, з температурою і повністю виснажена від болю. Прийнявши рішення везти мене зразу до нього, не чекаючи консультацій, ранком рушили до Києва. Вже о восьмій ранку син з моєю історією хвороби і знімками чекав на Олександра Михайловича під дверима його відділення. Я чекала в авто.
Довго чекати не довелось. Литвиненко Олександр Михайлович лишень глянувши на мої рентген знімки двотижневої давності зразу сказав, що потрібно негайно робити операцію, так як у кістці зібрався гній і щоб мене відвели в приймальню, де він зможе оглянути мене особисто. Санітарка виїхала з коляскою до авто, мене усадили і повезли. Після огляду Литвиненко відправив мене робити всі аналізи, потрібні для госпіталізації і для підготовки до операції. Мене на каталці і без черги (так як нестерпний біль не давав змоги чекати) обвезли по всіх необхідних лікарях і лабораторіях. Потім поклали в відділення кістково-гнійній хірургії, що на 5 поверсі. Завтра операція. Литвиненко був моєю останньою надією.
Я дуже боялась наркозу, але, прокинувшись після операції я почувалась дуже добре, біль зник, на нозі у мене стояв апарат Ілізарова та дренаж. І взагалі, на фоні тих місяців болі, мені було аж радісно, що нарешті нога не болить і я заснула. Спала майже добу. Відсипалась за ті страшні ночі, коли могла поспати лишень поки діяло знеболююче. Олександр Михайлович розповів, що кістка не зрослась, що її довелося розкрити, як розкривають банан, і вичистити звідти гній і слиз. Операція пройшла успішно, апарат Ілізарова гарно фіксує кістку в правильному положенні, що пришвидшить зростання, але обов’язково потрібна ще одна операція, щоб заповнити пустоти, які утворив остеомієліт.
Мені робили перев’язки, кололи і капали антибіотики, я пила ліки, трохи боліли шви та місця під спицями апарата, але було терпимо. Так минув місяць. Потім ще один місяць вдома, де будні не дуже відрізнялися від лікарняних. Міняла пов’язки, слідкувала, щоб місця навколо спиць апарата Ілізарова не запалювалися і мінімум навантажень.
От знову операція. Привезли мене до Київської міської клінічної лікарні №3, знову пройшла лікарів, здала необхідні аналізи. Поклали мене в ту ж палату, почала готуватись до операції. Коли лікар переглядав мої результати аналізів, то направив до кардіолога, який виявив аритмію, от так операцію перенесли на тиждень, поки призначили капельниці з ліками, щоб нормалізувати роботу серця. Потім з’явилось висипання по тілу, почали мазати мене мазями і поїть таблетками від алергії. А ще зі шлунком відправив мене лікар зонд ковтати. Так і пролетіло майже три довгих тижні перед операцією, але це на краще, бо з разом підлікувалась. От і день операції, анестезії я вже не боялась завдяки професійності анестезіолога цієї лікарні Примака Олександра Васильовича. Прокинувшись після операції почувала себе добре, апарата на нозі не було (це радувало, бо дуже ж таки не зручно в ньому). Як пояснив Олександр Михайлович, кістка зрослася, а пустоту він заповнив шматочком кістки, який узяв зі стегна. Тепер головне, щоб той шматочок прижився на новому місці. Також він сказав, що можна обійтись гіпсом, який можливо знімати й одягати, коли потрібна фіксація. Дочекалася, поки знімуть шви, і от я вже дома.
Хочу подякувати в першу чергу Хірургу Литвиненку Олександру Михайловичу за його професіоналізм - він врятував мою ногу. За любов до своєї роботи - він приходить о восьмій ранку в лікарню і часто можна зустріти Олександра Михайловича о восьмій вечора в його відділенні, а також по суботах, не зважаючи на його поважний вік. За людяність – він великий Хірург, до якого черги на консультацію, прийняв мене, просту жінку з села, без зайвих зволікань, просто побачивши, що мені потрібна допомога. За те, що може працювати в таких спартанських умовах, без достатнього фінансування відділення. Щастя Вам, наснаги, а головне здоров’я на многії літа.
Хочу подякувати анестезіологу Примаку Олександру Васильовичу за його професіоналізм – з Вами я перестала боятись анестезії. За турботу – Ви завжди були поруч.
Я дякую всьому персоналу, медсестрам, санітаркам, лікарям. За те, що ви є. За те, що ваша турбота ставить на ноги.
А головне що ще є у нас хірурги з «золотими руками», яким байдуже на соціальний статус їхніх пацієнтів, які не розбіглися по престижним клінікам чи за кордон. То ж давайте цінувати їх, адже на таких як Литвиненко Олександр Михайлович ще й тримається хоч якась охорона здоров’я у нашій державі.
25.10.2013 Ткаліч Наталія Іванівна
